| Головна » Статті » Мої статті |
ВОЛОДИМИР АРТЕМЕНКО В УКРАЇНСЬКОМУ ХРОНІКО-ДОКУМЕНТАЛЬНОМУ КІНО
| Черкаська земля дала світові чимало видатних представників у різних галузях культури. Є серед них і діячі мистецтва, зокрема, й кіно. Це актори, сценаристи, режисери та оператори. Найвідоміші із них: художник-мультиплікатор і режисер Давид Черкаський зі Шполи; оператор і режисер Юрій Іллєнко з Черкас; поет, драматург і сценарист Яків Костюковський із Золотоноші; оператор Данило Демуцький з Охматова; оператор Віктор Лисак із Жашкова та інші. До цього списку варто добавити й ім’я нашого земляка, уродженця с. Мельники Чорнобаївського району Володимира Микитовича Артеменка (1936-2008). Він, професійний актор і режисер театру, кіно і телебачення, Заслужений діяч мистецтв України (2000), лауреат Республіканскої премії ім. Я. Галана (1984), лауреат премії фонду Тараса Шевченка (1995), багаторазовий переможець різних кіно-телефестивалів, ввійшов в історію українського мистецтва як неперевершений режисер-кінодокументаліст. Творчий шлях Володимира Артеменка в мистецтві був складним і не легким, але й творчі здобутки доволі вагомі: 72 документальні і художні фільми, кіножурнали і відеоролики. А у них – щира біль митця за Україну, її минуле і сучасне, за українське село та його мешканців! Народився Володя 9 березня 1936 року в селі Мельники колишнього Іркліївського району Полтавської області (нині Чорнобаївського району Черкаської області). Його батько – Микита Сергійович (1910-1941) був завідуючим клубом і активним учасником художньої самодіяльності. Він був режисером сільського драматичного гуртка та грав у духовому оркестрі на трубі. Мати – Улита Пилипівна (1911-1998) працювала у колгоспі. Мав Володя ще сестру Ніну (1941-2008), яка в повоєнний час переїхала до Волгограду і працювала там на тракторному заводі. Влітку 1941 року батько обійняв сина, вагітну дружину і пішов на фронт. Загинув він під Смоленськом у перші ж місяці війни так і не побачивши своєї новонародженої доньки. А Володя, з матір’ю і маленькою сестричкою, залишився в окупації. Відразу ж після звільнення хлопець пішов до школи. Любив літературу та історію. Вчився добре, а ще відвідував драматичний гурток, в якому був і режисером, і актором, і художником-декоратором. Мабуть це йому передалося від батька. Якось, вже у випускному класі, попала Володимиру в очі замітка в молодіжній газеті про новий фільм “Ластівка”. Одну з головних ролей в ньому виконав студент Харківського театрального інституту Валентин Черняк. Володимир написав йому листа і отримав щиру підбадьорливу відповідь. Так, сформувалася мрія – стати актором [9, 122-123]. У 1953 році, після закінчення Мельниківськой десятирічки, Володимир Артеменко їде до Харкова поступати в театральний інститут. Проте перша спроба була невдалою. Тоді хлопець пішов працювати завідуючим клубом у с. Загородище Іркліївського району. Правда, клубу в сьогоднішньому розумінні, не було. Був напіврозвалений сарай. Володимир сам його мазав і білив. Але вже незабаром запрацював там драматичний гурток та оркестр, які організував молодий завклуб. Наступні чотири роки Володимира Артеменка пов’язані з Балтійським флотом. Служив радіотелеграфістом на острові Осмуссаар. Дослужився до старшого матроса. Під час служби багато малював. Цей хист помітило начальство. Йому придбали фарби, пензлі, надали можливість частіше виходити на берег і малювати пейзажі. А ще він перемалював портрети всіх своїх керівників. Особливо гарно йому вдавалися шаржі. Робив він їх швидко і точно на радість тим, кого зображував. Після демобілізації Володимир знову поїхав до Харкова. Цього разу фортуна була на його боці і з 1959 по 1963 рік він навчався на акторському факультеті (художній керівник курсу Народний артист СРСР Данило Антонович). Жив у гуртожитку, а оскільки студенської стипендії на життя не хватало, то постійно підробляв у цирку і оперному театрі. Під час літніх канікул, разом із студентами консерваторії, їздив з творчою бригадою по селах, де вони давали самодіяльні концерти. Володимир був хлопець видний: високий, стрункий, подобався дівчітам. 2 листопада 1961 року його запросили вести концерт до дня Великої Жовтневої соціалістичної революції у клубі зв’язківців. Там він і познайомився з майбутньою дружиною Марією Микитівною Полєжаєвою (1941 р.н.), оператором 6-го відділення зв’зку і активною учасницею художньої самодіяльності. Першим робочим місцем молодого актора став Вінницький музично-драматичний театр ім. М. Садовського. 17 вересня 1964 року Володимир Артеменко одружився. Шлюб зареєстрували у Харкові, але ще деякий час молодята жили нарізно. Він у Вінниці, а вона – у Харкові. У 1965 році Володимир Артеменко перевівся до Черкаського музично-драматичного театру ім. Т. Шевченка. Тут йому дали невеличку кімнату у сімейному гуртожитку і він забрав дружину до себе. Працюючи у Вінниці і Черкасах, як актор, Володимир Артеменко пробував себе і в режисурі. Він здійснив постановку дитячих спектаклів “Ріпка” і “Хоробрі музики”. За 1963-1968 роки зіграв у театрах понад 15 головних ролей. Серед них: Назар в спектаклі ”Марина“ М. Зарудного, Максим Брага “ Чебрець пахне сонцем” О. Коломійця, Мирон Кагарлик “Сині роси” М. Зарудного, Потап “Ой, не ходи Грицю,та й на вечорниці” М. Старицького та ін., за які неодноразово був премійований на різних фестивалях і конкурсах. Акторські роботи Володимира Артеменка відзначилися правдивістю, тонким народним гумором і душевною теплотою [2]. Актор професія творча, але все ж залежна. А у Володимира росло прагнення бачити світ своїми очима. Його владно покликало до себе кіно і актор Володимир Артеменко поміняв театральний кін на студентську аудиторію. У 1968 році він поступає на кінорежисерський факультет Київського державного інституту театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого (художній керівник курсу Народний артист України Микола Мащенко). Дружина, Марія Микитівна, працювала на той час в облстатуправлінні, надіялася отримати в Черкасах квартиру, але чоловік покликав за собою в Київ. Жили перші дні у друзів, а потім зняли кімнату у приватному секторі. Марія Микитівна почала працювати нянею, а згодом вихователем у дитсадочку. Заочно закінчила педучилище. Володимир Артеменко був найстарший на курсі. Його шанобливо називали “батько”. Серед однокурсників були: Сергій Іванов, Володимир Талашко, Олег Фіалко, Катерина Брондукова та ін. По закінченні інституту Володимир Артеменко був направлений на роботу до Української студії хроніко-документальних фільмів. Починав з асистента режисера і виріс до режисера вищої категорії. Так, ставши кінорежисером, він обрав для себе документальний екран. Один за одним почали виходити його фільми. Зокрема “Привілейований клас”, присвячений радянським дітям, демонструвався майже в трьох десятках країн. Творчість режисера пронизує військова тематика, адже він дитина війни, що пережила страхіття і горе, які принесла війна нашому народові. Такі фільми, як “Солдатські вдови”, “Мене вбито в Сталінграді”, “Слово після страти”, “Сільський оркестр” були відзначені преміями і дипломами різних кінофестивалів, а фільм “Солдатські вдови” отримав два головних призи: на Міжнародному кінофестивалі “Молодість - 83” і на XVII Всесоюзному кінофестивалі в 1984 році. Кінокартини “Солдатські вдови” і “Мене вбито в Сталінграді” були показані на XXXVIII i XXXIX сесіях Генеральної Асамблеї ООН, як кращі фільми, що показують трагедію людей в роки війни. В Національному музеї історії Великої Вітчизняної війни в м. Києві є зал, який присвячеий вдовам України. Він створений Народним художником України А. Гайдамакою і побудований на основі фільму “Солдатські вдови”. При виході із зали відвідувачам демонструють цей фільм [2]. Під час своїх творчих відряджень Володимир Артеменко побував на БАМі, на Камчатці, Закавказзі, в Сибірі, Прибалтиці і багатьох інших куточках СРСР. А ось із за кордоном тоді було складніше. Лише один раз, у 80-х роках, під час обміну творчим досвідом з кінематографістами студії "Defa", режисер побував в НДР. Окремо слід згадати фільми, які режисер зняв на Черкащині, зокрема, й у рідних Мельниках. Це фільми: «Солдатські вдови», «Сільський оркестр» та «Душа милосердна». Фільм «Солдатські вдови» для Володимира Артеменка особливий вже тим, що знімати довелося в рідному селі солдатських вдів, свою матір. 482 жителі села пішли на війну. Не повернулися 268. Залишилося в Мельниках 268 вдів. Усіх їх і кожну зокрема бачив перед собою Володимир Артеменко, коли знімав свою картину. Режисер захотів розповісти сучасникам, про те, як жилося молодим матерям, дівчатам, що винесли ці жінки, що їх підтримувало, додавало сил у скрутний час. Бо тоді ж їм було лише по дев’ятнадцять-двадцять років. Хто прожив із чоловіком три - чотири місяці, хто – рік, а кого війна розлучила через місяць після одруження. З таких невеселих роздумів і народився задум для майбутньої стрічки. Режисер обирає свій шлях втілення задуманого – через гіркий досвід власного дитинства, через долю своєї матері, родини. І обирає стиль сурової простоти та лаконічності. Здається, у фільмі немає драматичних ситуацій. Відбуваються звичні речі: кінорежисер із сім’єю приїздить, як завжди, додому. Тут гостює сваха з Бєлгородщини, російська жінка, котра теж втратила ні війні чоловіка. Разом радіють своїм онукам. Потім усе село проводжає на армійську службу новобранця. Але в тім то й творча вдача В. Артеменка – висока міра художності картини, що скрізь цю звичну простоту висвічує правдивий, суворий і ніжний образ цілого покоління жінок [10, 42]. Стрічка «Сільський оркестр» розповідає про унікальний колектив, що ще в довоєнний час був гордістю Мельників – аматорський духовий оркестр. Героєм фільму «Душа милосердна» став односелець режисера Дмитро Федорівський, за вуличним прізвиськом – Митя Караханчик. Проста людина – вантажник на фермі, який возить молоко в район на завод, але скільки в ньому людяності і душевного тепла. Комусь ліки привезе з району, комусь купить щось з продуктів, чи одкине сніг біля вдовинохї хати. Він був справді душею милосердною для багатьох літніх людей свого села. Тема сільських жінок-трудівниць вдало розкрита режисером у кінострічці «Літо з осінню стрічається», в якому головною героїнею виступає мати дванадцяти дітей Галина Близнєцова. Фільм «Калина» розповідає про творчий шлях хорового колективу птахофабрики «Перемога» с. Будище Черкаського району [6, 27]. «Школа в Сахнівці» – про унікальну авторську школу Олександра Захаренка. Безпосередньо в Черкасах Володимир Артеменко зняв фільми «Черкасам 700» та «З матір’ю на самоті». Героїнею останньої стала Ганна Федорівна Симоненко-Щербань – мати «витязя української поезії» Василя Симоненка. Знімав режисер у рідному краї й епізоди інших своїх фільмів [8, 3]. Серед них повнометражний документальний фільм «Ой, на горі калина» (робоча назва «Обкрадені села»), в якій митець піднімає проблему так званих «неперспективних» сіл. Маючи за плечима творчий і життєвий досвід, на початку XXI ст., Володимир Артеменко виступив і як викладач. Він підготовив і випустив, як художній керівник, курс режисерів телебачення в Київському Національному університеті театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого. Його фільми "Іван Котляревський", "Шевченко і російська література" та "Богдан Хмельницький" рекомендовані Міністерством освіти і науки, як посібники для учнів в школах України. У 2008 році Володимир Артеменко відкрив кінофестиваль "Батьківські джерела" в своєму рідному селі Мельники на Черкащині. Він був присвячений 85-річчю Чорнобаївського району і 50-річчю Національної Спілки кінематографістів України [4, 2]. Того ж року режисер працював над фільмом "Польові випробування української вдачі" про українську художницю Даніелу Леонович, яка прожила довгий час в США, але повернулася жити на Україну. В планах був новий фільм про унікального українця, філософа і поета Григорія Сковороду. Проте плани не здійснилися, а фільм про художницю лишився незавершеним. Смерть перервала творчі наміри режисера. За своє життя Володимир Артеменко мав чимало друзів і знайомих. І це були не лише представники мистецтва, літератури, державні діячі і бізнесмени, а й пересічні громадяни. А серед найвідоміших людей, яких особисто знав, і з якими спілкувався кінорежисер, можна назвати: Петра Шелеста, Раїсу Кириченко, Валентину Шевченко, Олексія Стаханова, генерала Руцького, Івана Миколайчука, Михайла Голубовича, Леся Сердюка, Костянтина Степанкова, Федора Стригуна, Дмитра Павличко та ін. У 2011 році, на жаль в умовах фактичного занепаду, студія «Укркінохроніка» відмітила своє 80-річчя. Керівництво студії прийняло рішення відновити зйомки фільму «Польові випробовування української вдачі», але головним героєм зробити самого режисера. Адже Володимир Артеменко – це ціла епоха в українській кінодокументалістиці. Режисером фільму про режисера виступив друг В. Артеменка – Володимир Васильєв, оператором – син режисера – Сергій Артеменко. Директором картини стала донька В. Артеменка – Наталія Бутраєва. У фільмі використані матеріали з домашнього архіву, інтерв’ю друзів режисера Народних артистів України: режисера Миколи Мащенка, актора Володимира Талашко, композитора Володимира Губи та ін. Спогадами про В. Артеменка поділилися також його однокласники і земляки. Фільм знімався в Києві та с. Мельники. Картина стала достойним пам’ятником режисерові. А він заслуговує на найвищі слова подяки і від держави, і від всіх його шанувальників. Кіно – це світ, без якого не уявляв свого життя Володимир Артеменко. Він закохувався в свою роботу, обрану тему, створюваний фільм. Кращі фільми режисера мають історичну та моральну цінність і, на мою думку, достойні бути класикою українського хроніко-документального кіно. Список використаної літератури і джерел: 1. Айзенберг Й. Зозуле, зозуле, скажи… // Черкаський край. – 1992. – 6 серпня. – с. 4 2. Артеменко В.М. Резюме. Рукопис. – 2008. – 4 с. 3. Капельгородська Н., Глущенко Є., Синько О. Кіномистецтво України в біографіях (Кінодовідник). – К., АВДІ, 2004. – 712 с. 4. Колесник С. Кіностолиця в Мельниках // Сільські вісті. – 2008. – 20 травня. – с. 2 5. Костирко О. У кадрі – рідний край // Молодь Черкащини. – 1986. – 4 січня. – с. 4 6. Петроченкова В. Живі квіти людської пам’яті. – Київ-Мюнхен: Творча майстерня «Осяяння», 2012. – 32 с. 7. Спілка кінематографістів України: Довідкове видання. – К., Мистецтво, 1985. – 179 с. 8. Тодика В. За велінням пам’яті // Черкаська правда. – 1985. – 17 листопада. – с. 3 9. Тупицький Ю. Маленька замітка з газети // Тупицький Ю.П. Білі мої лебеді. – Ч., Видавець Чабаненко Ю.А., 2005. – 284 с. 10. Яремчук А. Земля, знана до грудочки: штрихи до творчого портрета кінорежисера В. Артеменка // Україна. – 1991. – № 11. – с. 42-43. | |
| Переглядів: 730 | Коментарі: 1 | |
| Всього коментарів: 1 | |
0
| |
