За часів Київської Русі сусіди називали нашу землю «країною фортець і замків», «країною укріплень». Це тому, що часи були неспокійні і доводилося нашим предкам слов’янам захищати свої поселення від ворогів, ставити укріплення. Про ці укріплення вказують і самі назви населених пунктів нашого краю.

Є в Корсунь-Шевченківському районі с. Завадівка. Ще одна Завадівка існувала до 1958 року на Кам’янщині і була приєднана до с. Жаботин [7]. Їх назви утворені від слова завада – «перешкода». Свого часу це була реальна, рукотворна завада з дерев’яних колод з необрізаними великими гілками на шляху ворожого війська.

В 1958 році до смт Монастирище було приєднано с. Завалля [7]. Своєю назвою воно нагадує про інший тип укріплень – вал. Це оборонна земляна споруда, яка створювала досить надійний захист від ворогів.

Існував ще один тип укріпленого поселення – острог. Це було місце, обгороджене поставленими сторч великими загостреними колодами, де ховалося населення під час нападів. Згадкою про існування таких укріплень на Черкащині є назва с. Острожани (тобто жителі острога) Жашківського району [4, 4].

Наступний тип укріплення – городище. Саме так називається сучасне м. Городище, районний центр. Перші писемні згадки про нього датуються ХVІ ст. В 1527 році місто було спалене татарами і відродилося через 106 років. Місцеві краєзнавці вважають, що місто існує ще з ХІ ст. Найбільш ймовірною датою заснування при цьому називають 1049 рік, коли Ярослав Мудрий почав будівництво фортифікаційної системи на південно-східних рубежах Русі [13, 52].

Назва міста походить від старослов’янського слова «град», «город». В часи Київської Русі городищами називалися укріплені ровами і валами поселення. Багато таких городищ було спалено і зруйновано нападами кочівників. Тому й не дивно, що після монголо-татарської навали на місцях руїн і згарищ згодом зводилися нові поселення, а називали їх по-старому – Городищами.

Коли ж поселення виникало за межами колишнього городища, то й отримувало відповідну назву – Загородище. Нині так зветься село в Чорнобаївському районі. До-речі, ще одне Городище, як село, довгий час існувало поблизу м. Жашків, а в 1958 році було приєднано до районного центру [7]. Село Городецьке Уманського району засновано в ХVII ст., але ймовірніше ще з першої половини ХV ст., як фортеця-городок у південному напрямку від Умані [11, 162]. В основі назви давньоруське городець – «городок, кріпосця, укріплене тином місце, поселення».

Від городка – «невеликого укріпленого поселення» утворилися назви і сучасних сіл Городниця Уманського району, Городок Чигиринського та Гуляйгородок Смілянського. Назву Городок мало і перше поселення на території села Яснозір’я Черкаського району, яке було знищене монголо-татарами [1, 237].

Районний центр Монастирище був заснований в давні часи. Його назва вказує на те, що поселення виникло на місці колишніх монастирських володінь, зруйновних ворогами.

В сучасній українській мові слово селище має декілька значень: 1) місце, де колись було село; 2) населений пункт у сільській місцевості, село; 3) населений пункт міського типу, розташований поблизу фабрики чи заводу. Назву Селище має і сучасне село в Корсунь-Шевченківському районі. В писемних джерелах воно відоме з 1789 року, як Селище Цареве. У 1847 році тут було побудовано потужній цукровий завод. З того часу за поселенням закріпилася лише перша частина назви. Ще одне Селище існувало у Канівському районі між селами Бобрицею та Бучаком. Наприкінці ХІХ-початку ХХ ст. село належало поміщику Л.Л. Ульянову, при житті якого працював цегельний завод. Під час будівництва Канівської ГЕС у 1971 році місцеве населення було відселене до сусідніх сіл [8, 13].

Слово хутір є досить давнім. У слов’янські мови воно потрапило з давньонімецької, де означало «частина округи чи певної території». На Україні хутори з’явилися пізніше ніж села. Це були окремі господарства, віддалені від великих поселень (таких господарств могло бути і декілька). Тому й до сьогодні це слово існує в назвах самих поселень. Це зокрема села Коврайські Хутори Золотоніського, Конельські Хутори Жашківського, Великий Хутір Драбівського, Хутір-Хмільна Канівського районів. Як бачимо частина назви, як правило перша, вказувала на місцевість де розташовувався хутір, його розмір, вдачу мешканців, або на особливість природи. Так, мешканці Хмільної ще в другій половині ХVІІ ст. оселилися в багатій вологою долині де ріс буйний хміль.

Інколи хутори об’єднувалися і це фіксувалося в назві. На початку 50-х років ХХ ст. на Городищині з’явилося селище Трихуторівка. Воно об’єднало три хутори: Гибалів, Ільченків і Різників, що були засновані ще у ХVII ст. і називалися за прізвищами сімей першопоселенців [13, 62]. В іншому випадку виникала узагальнена назва – Хутори. Нині так називається село Черкаського району. А раніше там було три хутори, засновані в першій половині ХХ ст. Тернівка (1907), Данилівка (1921) і Кирилівка (1922) [1, 213].

Ще у середньовіччі на Україні з’явилися нові назви поселень: виселки, новосілки, слободи. Їх об’єднує те, що вони виникли на нових місцях в результаті переселення людей з іншої місцевості або іншого поселення. Отож сучасні Новосельці, Новосілки, Новоселівки – це поселення на новому місці, куди звичайно переселялася одразу значна частина мешканців села. Чимало таких було і є на Черкащині. Про це свідчать їхні назви. Так, в Катеринопольському, Чигиринському і Чорнобаївському районах є села з назвою Новоселиця, а в Монастирищенському – Новосілка. Ще чотири Новоселиці існували в недалекому минулому: це село в Драбівському районі, яке в 1958 році було приєднане до с. Великий Хутір, два хутори в Золотоніському районі, які теж в 1958 році були приєднані до сіл Вознесенське та Нова Дмитрівка і селище на Чорнобаївщині, яке в 1960 році було приєднане до с. Васютинці. До 1958 року існував ще й хутір Новоселівка на Катеринопільщині. Він був приєднаний до с. Ступине [7].

Слово слобода (того ж значення, що й свобода) зустрічається ще в давньоруських писемних пам’ятках. На той час воно означало маєтково-юридичний стан особи вільної, на відміну від невільника. Згодом цей термін поширився і на поселення, які виникали після домовленості з землевласником про надання певних пільг («слобод»), привілеїв їхнім мешканцям. Невеликі Слободи називалися Слобідками. Багато таких слобод і слобідок існувало й у нашому краї. Збереглися ці слова і в назвах поселень. Донині існують Бубнівська Слобідка Золотоніського, Вільшана-Слобідка Уманського, Корожова Слобода Уманського і Червона Слобода Черкаського районів. Про що ж говорять їхні назви?

Бубнівська Слобідка вперше згадується на карті Г.Л. де Боплана (1650). Її назва вказує на походження слободян із містечка Бубнова [12, 18]. Вільшана-Слобідка виникла у 1830 році, коли місцевий пан Фома Метелецький переселив частину кріпаків із с. Вільшана на нові землі [11, 157]. Село Коржова Слобода відоме з кінця ХVIII ст. Його заснували переселенці із с. Коржова [6, 1]. Нинішня Червона Слобода, це вже п’ята назва одного поселення. Виникло воно ще в середині ХVII ст. на берегах невеликої річки Секава і мало таку ж назву. У 1772 році, після переселення жителів на нове місце ближче до дороги Черкаси-Чигирин, його назвали Слобода. Трохи згодом Цесарська Слобода. Пізніше Царська Слобода (1913). І в 1923 році, при червоних (більшовиках) – Червона Слобода.

До 1958 року існували ще дві подібні назви: хутір Слобода Мировича Черкаського району, який був приєднаний до с. Кумейки та хутір Слюзчина Слобідка на Золотоніщині, що був приєднаний до с. Антипівна [7]. В обох назвах присутні імена засновників поселень. У ХVІІІ ст. назву Гродзева Слобода мало і сучасне село Гродзеве Уманського району [5, 2].

У ХVIII ст., на Запоріжжі, широко використовувалося козаками і така назва поселень як паланка. Це було невелике укріплення, оточення вбитими в землю дерев’яними палями. Паланкою називався і адміністративний округ у запорожців. До речі, саме слово паланка походить з турецької мови і означає «укріплена фортеця». Про це нагадує назва села Паланка Уманського району. Вона утворилася від турецько-татарського укріплення, яке завойовники створили на місці давнього міста Кудрин, що існував  ще за часів Київської Русі [11, 197]. Назва села Паланочка Маньківського району була принесена козаками із Запоріжжя у XVIII ст.

Ще одним, більш сучасним типом поселення є місто. Це великий населений пункт, в якому не менше 10 тис. жителів зайнятих у промисловості, торгівлі, адміністративних установах тощо. Є це слово і у назві села Нове місто Монастирищенського району. Закріпилося воно після 1917 року. А до того називалося Нове Монастирище оскільки у ХVIII ст. польський поміщик Тарновський для освоєння краю поселив тут людей, переважно із уже відомого Монастирища [2, 381].

Список використаної літератури:

1. Від острова русів. Черкаський район. – Черкаси: Брама, 2004. – 248 с.
2. Волошенко І. Нариси з історії поселень Монастирищенського району Черкаської області. – Монастирище: 2003. – 464 с.
3. Гончаренко В. А. Золота книга топонімів Шевченкового краю. – Черкаси: Інлес, 2006. – 800 с.
4. Гуріненко І. Звідки ці назви? (Топоніміка Жашківщини) // Світло комунізму. – 1975. – 27 листопода.
5. Державний архів Черкаської області (далі – ДАЧО). – Ф.Р. 4178. – оп. 1. – спр. 428.
6. ДАЧО. – Ф.Р. 4178. – оп. 1. – спр. 437.
7. Довідник адміністративно-територіального поділу Черкаської області на 1 липня 1967 року. – Черкаси, 1967. – 133 с.
8. Доле моя Канівщино…Історико-публіцистичний нарис. – Канів: Канівська Прес-Група, 2003. – 60 с.
9. Коваль А.П. Знайомі незнайомці. Походження назв поселень України. – К., Либідь, 2001. – 304 с.
10.  Малий енциклопедичний словник Корсунщини в 2-х томах. Том 2. – Корсунь-Шевченківський: 2004. – 336 с.
11.  Нариси з історії Уманщини (від найдавніших часів до 60-х років XX ст.): Монографія. – К., ВПЦ „Київський університет”, 2001. – 266 с.
12.  Пономаренко М. Золотонощина в осадах. – Золотоноша: 2003. – 74 с.
13.  Щербина М. Топоніми Городищини //  Краєзнавство Черкащини. – Черкаси: 2005. –  № 8.